ТІЛО ТА РЕАЛЬНИЙ КОНТЕКСТ

«Реальність» — слово, яке для різних людей має різні значення.

Деякі люди можуть розглядати її як необхідність заробляти на життя; інші можуть ототожнювати її із законом джунглів — найсильніший виживає, а слабкий гине; а для когось вона означає життя, вільне від тиску суспільства, заснованого на принципах конкуренції та ринкової економіки.

Хоча в кожному з цих поглядів на світ є певні елементи істини та обґрунтованості, тут нас найбільше цікавить реальність самості, або реальність внутрішнього світу.

Коли ми говоримо, що людина втратила зв’язок зі своєю реальністю, ми маємо на увазі, що вона втратила зв’язок із реальністю власного існування.

Найкращим прикладом цього може слугувати людина із шизофренією, яка живе у світі фантазій і не усвідомлює умов свого фізичного існування.

Для кожної людини основною реальністю її існування є її тіло. Саме через своє тіло вона сприймає світ і за допомогою власного тіла реагує на нього. Якщо людина втрачає зв’язок зі своїм тілом, це означає, що вона втрачає зв’язок із реальністю світу.

Я процитую уривок із книги «Зрада тіла»:

«Якщо тіло перебуває у відносно неживому стані, здатність людини отримувати враження від навколишнього середовища та реагувати на них знижується. Що більш живим є її тіло, то яскравіше вона відчуває реальність і то активніше реагує на неї.

Ми всі знаємо з власного досвіду, що коли почуваємося особливо добре, коли сповнені енергії та сил, то сприймаємо світ яскравіше й гостріше. У стані депресії його барви втрачають свою яскравість, а сам світ стає блідим».

Допомогти пацієнту встановити контакт із реальністю власного тіла — це перший крок у лікуванні депресії. Ступінь його депресії є показником того, наскільки сильно він втратив усвідомлення своєї тілесної (фізичної) сутності.

У цьому сенсі він схожий на шизоїдну особистість, яка заперечує реальність свого тіла, на відміну від людини в депресії, яка його ігнорує.

Неминуча реальність життя полягає в тому, що людина є тілом, або ж тіло є людиною. Коли помирає тіло, помирає і людина. Коли тіло поступово «відмирає», тобто коли зникають почуття, людина перестає існувати як індивід із притаманними їй особистісними рисами.

Ще одна цитата з книги «Зрада власного тіла» допоможе пояснити це твердження:

«Саме тіло тане від любові, кам’яніє від страху, тремтить від гніву, прагне тепла й дотику. Без тіла ці слова були б лише поетичними образами. Прожиті тілом, вони набувають реальності, яка наповнює його існування сенсом.

Спираючись на реальність тілесних відчуттів, особистість набуває своєї сутності та структури. Відірвана від цієї реальності, особистість перетворюється на соціальне знаряддя, скелет без плоті».

Проблема терапії полягає в тому, що людина, яка втратила зв’язок зі своїм тілом, не розуміє, про що ви їй говорите. Вона навіть може запитати:

«Який стосунок має моє тіло до того, що я відчуваю?»

Це запитання саме по собі абсурдне, адже те, що людина відчуває, і є її тілом. Без тіла немає жодних почуттів.

Людина не могла б ставити подібні запитання, якби її не привчили вважати, що тіло — це лише механізм, який підтримує її життя, але жодним чином не визначає його.

Таке уявлення є частиною західної культури й сягає своїм корінням юдео-християнської етики, яка розглядає тіло як гріховну, нижчу частину людської сутності, в’язницю душі.

Людський розум — дивовижний дар, який відрізняє людину від усіх інших тварин, — розглядається як справжній прояв людської сутності, критерій її людяності.

Якщо первісна людина поклонялася тілу та його життєвим функціям як проявам божественної сили, то ми відокремили цю силу від тіла й перенесли її в безтілесний дух, який вважаємо божественним.

Засудження тіла в західній релігії було спробою одухотворити людину, піднести її над суто тваринним існуванням. І доки людина мала живе тіло, доки вона залишалася в контакті з фізичними потребами свого повсякденного життя, це прагнення було виправданим.

Однак у наші дні воно цілковито втратило сенс. Надмірне значення, яке надається розуму й духу, призвело до того, що душа втратила свою тілесну оболонку, а тіло — свою душу.

Зрештою, усе це призвело до того, що релігія втратила свою роль опори віри, зруйнувавши коріння, яке пов’язувало людину з її тілом і тваринною природою.

Наука також зробила свій внесок у розвиток цього процесу, відкинувши значущість суб’єктивного досвіду на користь об’єктивного, позбавленого емоційного забарвлення ставлення до життя.

Розглядаючи всі життєві функції як суто фізико-хімічний механізм, вона звела тіло до рівня об’єкта — одного з багатьох, які наука прагнула контролювати та якими намагалася маніпулювати.

І тут знову ж таки такий підхід мав сенс лише на початковому етапі, оскільки він посилив владу людини, розширив сферу її впливу, а також значно зміцнив її зовнішню безпеку.

Однак ця цінність була втрачена, коли весь життєвий процес опинився під загрозою перетворення на механічну операцію.

З праці Александра Лоуена

«Депресія і тіло»