"НІ" В ЖИТТІ ЛЮДИНИ
Оновлено: 18 жовт.

«Ні» як вираження самоствердження черпає свою силу із саморозуміння та самоусвідомлення людини. Щоб бути здатною сказати тверде, переконане «ні», людина повинна знати, ким вона є і чого хоче.
Бажання та імпульси можуть бути усвідомлені тоді, коли вони досягають поверхні, або обмежувальної Мембрани організму. Отже, міцність цієї Мембрани залежить від внутрішнього заряду організму.
Водночас «ні» захищає цілісність організму.
Існує двосторонній взаємозв’язок між прагненням до задоволення та здатністю сказати «ні», між самовираженням і самоствердженням.
Самоствердження передбачає, що людина мислить самостійно. Це, своєю чергою, означає, що вона має право та здатність змінювати свою точку зору.
Людина, яка здатна висловлювати власну думку або відстоювати свою індивідуальність, більшою мірою готова вислухати думку іншого.
Змінити «ні» на «так» порівняно легко, тоді як зворотне дається набагато важче.
Крім того, «ні» дає людині час на роздуми та ухвалення рішення, тому її остаточну згоду можна розглядати як результат зрілого обмірковування.
Щоб краще пізнати себе, зверніть увагу на своє «ні».
Якщо ви не здатні сказати «ні», ваша згода стає однією з форм підкорення, а не вираженням вашої волі.
Ми схильні підозрювати, що за установкою на підкорення приховується пригнічений негативізм, і тому інстинктивно не довіряємо людині, яка не здатна сказати «ні».
У терапевтичній роботі я неодноразово спостерігав, як пацієнти, розвиваючи в собі здатність говорити «ні», набували більш позитивної установки та більшої впевненості у власній ідентичності.
Вони опановували себе.
Як приклад такого покращення наведу один випадок.
Кілька років тому мені довелося лікувати молоду жінку на ім’я Люсі. Їй було близько вісімнадцяти років, і в неї спостерігалася значна затримка емоційного та інтелектуального розвитку. Крім того, відзначалися серйозні порушення м’язової координації, що є типовим для людей з інтелектуальними порушеннями.
Зовні Люсі була дуже милою та приємною дівчиною, яка на перше ж прохання виконувала всі запропоновані мною вправи та рухи. Однак її рухи були дуже короткочасними й радше являли собою жест співпраці, ніж серйозне залучення до процесу.
Наприклад, вона могла лише кілька разів ударити ногами по кушетці, супроводжуючи рухи тихим «ні», у якому не було ані краплі переконаності.
Зробивши кілька рухів, вона зупинялася й дивилася на мене, намагаючись побачити на моєму обличчі схвалення чи несхвалення своїх дій.
Було очевидно, що Люсі потребувала мого схвалення, тому я всіляко підбадьорював її та водночас заохочував до повнішого самовираження.

Удари ногами — це, по суті, дитячий патерн тілесного руху, і Люсі насолоджувалася цією схвалюваною регресією. Водночас це прояв заперечення, протистояння, адже бити ногами — означає протестувати.
Попри те, що їй подобалося бити ногами, вона не пов’язувала цей рух із самоствердженням. Спочатку від неї неможливо було домогтися гучного й чіткого «ні», не кажучи вже про крик чи волання.
Очевидно, будь-яка сильна форма самоствердження лякала її.
З праці А. Лоуена«ЗАДОВОЛЕННЯ:
Творчий підхід до життя»




Коментарі