ПРО РОЗЛУЧЕННЯ (частина друга)

Є висновок, який я зробила з власного досвіду тридцять років тому. «Розлучатися завжди болісно, навіть якщо ти цього хотів». Моя думка не змінилася.

За два десятки років роботи сімейним консультантом, психотерапевтом я дізналася про різні грані цієї болючості, різне підґрунтя, обумовлене сімейною культурою батьківських сімей супругів та особливостями власного характеру, життєвого досвіду, ціннісними орієнтирами тощо. Від того унікальними є глибина, інтенсивність, час та спосіб проживання цієї втрати.

Тому що розлучення це все ж таки завжди втрата. Навіть якщо воно необхідне і принесе спасіння, полегшення, свободу, перспективи нових можливостей, приємних переживань, подій. Те, що найчастіше є втраченим – це мрія.

Багато хто в дитинстві, юності мріяв про те, що відносини, особливо подружні, це назавжди. «З тієї пори вони жили довго та щасливо і померли в один день» - так закінчувались казки. «І в горі і в радощах, доки смерть не розлучить нас» - слова християнської обітниці подружжя. Все це та щось інше, дуже старі, дуже дієві настанови. Мабуть посилюються вони ще таким сильним прагненням кожної дитини сталості батьківської родини, неусвідомленим бажанням зберегти довічно самий цінний «шматочок» світу, де не буде сильних потрясінь, болісних змін. І навіть якщо власна сім’я дитини не дає їй такого досвіду, то мрія надихає надію, що це можливо. Реальність сприймається як непорозуміння, прикрий випадок, а насправді все має бути інакше і я точно побудую щось, де буде «довго і щасливо».

І такі мрії водночас прекрасні і корисні, тому що вони штовхають нас на пошуки любові, партнера, з яким з’являється бажання мати сім’ю, дітей. І це важливо, тому що людина є представником виду, який не міг існувати у природі не будучі парним. І пошук партнерів закладений в нас еволюційно (прошу вибачення у тих, хто не такий відданий еволюційно-біологічній теорії). І ті психологічні особливості, що відрізняють людину від тварин, надають нам можливість переживати те, що нікому більше не доступно в світі – любов, приналежність, близькість, пристрасть, ніжність і все, що складає палітру парних статевих стосунків.

А з іншого боку ми, спираючись на наші сподівання, віру у раз і назавжди створені партнерські стосунки, втрачаємо впевненість у власних силах (як же так, хтось же може, а я ні). Або надто довго, попри здорового глузду, утримуємо себе або партнера у відносинах, не беремо відповідальність за початок розриву, знов-таки нерідко тому, щоб показати – не я, а ти розрушив родину і так уникаємо зустрічі з власною недосконалістю. Хоча досконалим, «гарним» партнером бути просто неможливо, хоча б тому, що мова йде про стосунки, взаємодію, де нас двоє, а інколи значно більше, і моя поведінка буде нести наслідки нашої взаємодії, і можливо інколи я не пізнаватиму себе в тих проявах поведінки, які відбуваються зі мною коли ми разом. І потрібно мати неабияку сміливість щоб сказати собі, іншим: «Так, це теж я».

Отак схоже найпрекрасніша в світі мрія може бути водночас зіркою, що веде назустріч коханню, щастю і… пасткою, в якій послабляється наша свобода, впевненість, сила. А щоб пережити розлучення дуже важливі і сила, і впевненість і вміння розпорядитись свободою і собою.

Зрозуміло, що є інші втрати, вони більш відомі і водночас більш індивідуальні. Важливо все, що супроводжувало наше спільне життя, приносило задоволення, насолоду, просто стало ритуалом, який давав відчуття безпеки, сталості. Спільний дім, діти, друзі, нові родичі що «прийшлись до душі», тварини, майно, спільні книги, побутові дрібниці, дозвілля… А є ще втрати іншого порядку: власна гідність, здоров’я, звички, поведінка, те, що складало образ «Я». Кожен може доповнити список втрат. І яких би великих сподівань ми не покладали на розлучення, нам не уникнути зустрічі з сумом і смутком, пов’язаним з тим, чого вже не буде. Не маю наміру ятрити душу, коли пишу про це. Скоріше за все, хочу сказати, що непрожиті втрати мають вплив на подальше життя обох сторін колишньої пари, їх дітей, навіть людей більш дальнього оточення.

У практиці я стикалася з тим, що страх пережити нові втрати, постраждати призводить до уникання нових відносин, недовіри в стосунках, недовіри до себе. Підтримання ілюзії про незавершеність відносин, почуттів, переживання почуття провини, звинувачення колишнього партнера, його оточення можна розглядати теж як спосіб не завершувати відносини і не переживати втрату. В нерозжаті кулаки нічого не візьмеш.

Сенс у проживанні втрати в тім, щоб мати можливість іти далі, наповнювати життя новими почуттями, відносинами, подіями. Щоб ризикувати в надії на щастя і бути готовим пережити його відсутність, обрив, біду. Віктор Франкл казав що «життя потенційно сенсовне за будь-яких обставин, навіть найбільш нещасливих». І сенс полягає не в гонитві за намріяним щастям, а в тому, щоб знаходити його в кожному моменті життя. В тому числі в розлученні.

Нерідко, саме внаслідок роботи з втратою, людина дізнається що саме вона була в значній мірі, не менш ніж на половину, носієм тих втрачених цінностей і сенсів, що наповнювали парне життя. І думка про те, що «мої 50 завжди при мені», дуже зігріває душу, відроджує надію, дає відчуття впевненості і спокою. Розлучення завершується, коли кожен з партнерів дійшов душевного спокою, емоційної свободи від колишнього партнера. Звісно, таке емоційне вивільнення не проходить однаковим темпом в обох.

Шлях любові, незважаючи на його спільність, має різні віхи для кожного з пари. Та про це окремо.

Сарженко Ірина