ПРАВО НА ГІДНЕ ДИТИНСТВО

Шлях до визнання свого права на гідне дитинство для багатьох лежить через намагання стати гідною матір’ю.

Ось така фраза прийшла мені сьогодні, коли, звичним чином, я блукала думками, переходячи у своїх роздумах від історій клієнтів до власної історії і зворотно. Я пишу зараз більше о жінках, але розумію, це може бути актуально і для чоловіків…

Є люди, які так одразу, ще в дитинстві сказали собі: «Я точно не буду такою (таким), як моя матір (батько)». Думаю, вони не сумнівалися в тому, що в їх житті не все добре, що батьки їх в чомусь неправі, що вони як діти, потребують, заслуговують на інше. Не факт, що таке рішення їм вдалося реалізувати у своєму дорослому житті, бо звісно, думати, що я не буду таким, ще замало, щоб знати, а яким же бути, мало і знати, таки треба зуміти. Та все ж, багатьом вдається.

Так же як вдається це і тим, хто наче і не думав, і не знав, що у його дитинстві щось було не так. Насправді про це не задумується безліч людей, які пережили або всі види насильства в своїй родині, або занедбаність, або були використані на потреби дорослих, як «додаткові партнери», як «психологічні сурогатні матері» для своїх братів чи сестер, чи навіть незрілих батьків (вони мали залежність, були хворі, чи просто не справлялись зі своїм життям). І це не про те, що одні й ті самі події одних травмують, а інших ні. Це про те, що

в середині немає уявлення про право на гідне власне дитинство.

А значить і надалі на гідне життя, гідні умови роботи чи відпочинку. Для себе. Нерідко такі мами, бо все ж таки частіше це мами, приходять з бажанням покращити стосунки з дитиною, або вони помічають, що їхні рішення про «бути не такою», неважливо наскільки вони були усвідомлені раніше не працюють. І, звісно, наша робота повертає їх обличчям до себе, свого дитинства. І тут виявляється, що є дуже велика різниця між поглядом на своє дитинство себе маленьким, та на свою нинішню дитинку. Те що матір били, принижували в дитинстві, наче й нічого («кажуть я була брехлива, вереда, нитик (підставте своє)», або ж «то давно», «ну вижила ж», «тоді всі так робили», «батькам теж було важко» тощо). А далі приблизно так: - А що, як би хтось так робив зараз з вашою дитиною? - Я б убила, - часто чую у відповідь. Злюсь. Так не можна! – В чому ж різниця? Чим відрізняються ці діти – ви маленька і ваша доня? Тут нерідко довга пауза. Або інколи, я просто пропоную уявити, що ми дивимось кіно, ось про ту дівчинку якою ви були у дитинстві. І тут теж дивно – є почуття, гнів, злість, жаль, якісь послання до дорослих, на кшталт «як так можна!». І отак від власної дитини поступово вдається дійти до себе маленького. Визнати власне право мати на той час турботу, піклування, захист, право на подолання лише посильних і зрозумілих для дитини проблем та труднощів там, у своєму дитинстві. Це не змінює минуле, але це повертає нам наші права. Без відчуття права на загальнолюдські гідності, що мають відчуватися нами, саме від народження, важко у подальшому протистояти насильству, приниженню, важко навіть вбачати факти порушення прав, важко сприймати любов та повагу до себе, як щось гідне мене, і відчувати, що я вартий цієї гідності і поваги. І тоді можливо, знов-таки поступово, крім намагань стати кращими батьками, з’явиться бажання жити в цілому кращим для себе життям.

І саме для цього так важливо буває розповісти нашим батькам про те, як жилося нам в дитинстві, що ми переживали поряд з ними. Не для помсти, не для того, щоб відреагувати почуття, що теж буває важливо, а для того, щоб визнати вголос, саме перед собою та свідками нашого життя своє право на інше, хоча вже й не змінне дитинство.

Ірина Сарженко