top of page

ЛЮБОВ У ПСИХОТЕРАПІЇ

perekhrestiapsycho
10 лип. 2019 р.
Читати 4 хв

Оновлено: 18 жовт.


Багатьом людям, які не є психотерапевтами, уся гра психотерапії видається дуже інтенсивним, надзвичайно інтимним і сповненим любові процесом.

Деякі психотерапевти постійно запитують себе: «Чи не надто я спокушаю? Чи не є це надмірною ідентифікацією? Чи не втручається тут моя власна патологія? Чи не варто мені стати об’єктивнішим, холоднішим, збільшити дистанцію? Чи не завдам я пацієнту шкоди замість того, щоб допомогти?»


По суті, вони повторюють заїжджену фразу:

«Однієї любові недостатньо».

А чи не краще було б сказати: «Любові ніколи не буває достатньо»?


Припустивши, що психотерапія — це в широкому розумінні слова процес любові, запитаймо себе: що ж означає достатньо любові? Що таке любов у цьому технічному та професійному сенсі? Спробуймо класифікувати любов.

Найпростіший рівень — коли любов’ю називають соціальне задоволення, радість від перебування поруч з іншою людиною — у грі, роботі чи боротьбі. Це гра людського спілкування.


На глибшому рівні можна сказати, що любити — означає ставати самим собою, роблячи щось для інших.

Деякі види психотерапії належать до цієї категорії.

Чоловік любить і заробляє гроші для сім’ї; дружина любить і готує їжу; психотерапевт любить, уважно слухаючи пацієнта й піклуючись про нього.


Така любов може зіпсуватися, навіть якщо вона має біологічне підґрунтя.


Зразкова мати здійснює вчинки любові замість того, щоб бути такою, якою вона є.

Нещодавно я почув жарт про таку любов: мати, яка безмежно любила двох своїх курчат, коли одне з них захворіло, вбила друге, щоб приготувати хворому бульйон.

Психотерапевти можуть при цьому згадати деяких своїх колег, які працюють приблизно таким чином. І, звісно, ніхто не запідозрить самого себе у схильності до такої любові!


На третьому рівні любов можна визначити як емоційний союз двох людей, що дарує відчуття досконалості або повноти. Любов допомагає подолати роздвоєність самоусвідомлення та встановити контакт із власним «Я». Вона передбачає єднання, а отже, сприяє індивідуації. Такий парадокс властивий шлюбу, що розвивається.


Або можна сказати, що любов — це стан, у якому ти можеш більшою мірою бути самим собою завдяки іншій людині, яка також перебуває в контакті із собою.

Старе визначення друга говорить: друг — це той, із ким ти можеш бути наодинці, навіть коли ви разом. Так твоє буття посилюється буттям іншого.




Можливо, на ще глибшому рівні любов можна визначити як біологічну завершеність.


Біологічно я — потвора. Я лише половина того, що необхідно для продовження роду. Я неповноцінний: у мене немає грудей, немає матки. Я не можу відтворити себе! І можна визначити любов як біологічну повноту, ототожнити її з такою завершеністю.


Чи достатньо такої класифікації для психотерапевта? Чи існують ще й інші рівні?

Можливо, глибший рівень у психотерапії — це рівень ідентифікації. Ось я сиджу за столом, дивлюся на пацієнта перед собою й бачу самого себе.



Це не просто поєднання людей, це процес інтрапсихічного поєднання мого «Я» з іншим.

Дивлячись на пацієнта, я можу побачити себе в далекому минулому. Він може нагадувати мені себе самого, яким я був, коли навчався в коледжі. Або ж, дивлячись на нього, я можу побачити себе в майбутньому. Чи навіть у теперішньому.


Я можу ідентифікуватися з ним, тому що наші способи життя схожі, або тому, що в мені виникає резонанс із його характером, який нагадує мій власний.

І така ідентифікація допомагає мені глибше зануритися в ситуацію. Ця любов, як мені здається, є більш примітивною, ніж інші її види, описані вище.


Але існує й ще інтенсивніший вид любові.


Коли я лікую людину із шизофренією, то спочатку маю ідентифікуватися з нею. Думаю, що така ідентифікація має риси глибокого перенесення.

У результаті у своєму внутрішньому світі я стаю дуже схожим на її матір, а в її внутрішніх переживаннях посідаю материнське місце.


Якщо це так, то потрібно створювати подвійний зв’язок, як це робила її мати, обплутуючи її мережею взаємно суперечливих повідомлень і жорстко не дозволяючи вирватися з неї.


У результаті людина опиняється у в’язниці невпевненості, самозаперечення та надзвичайно сильної залежності від мене.


Може виникнути безнадійний глухий кут. Але якщо терапія пацієнта із шизофренією відбувається успішно, він також пов’язує мене подвійним зв’язком — так само, як робив це зі своєю матір’ю.


Ми утворюємо цікаву пару, у якій кожен може впіймати іншого в пастку й занурити його у стан невпевненості, нерішучості та безпорадності перед власним життям.

Якщо терапія проходить успішно, логічно припустити, що наші стосунки відтворюють його стосунки з матір’ю.


Якщо такого пацієнта «повернути до здорового глузду», користуючись висловом Бейтсона, мати нерідко божеволіє.

Його виписують із лікарні, а мати потрапляє туди.


Такі пацієнти доводять, що для божевілля потрібні двоє.


Краще він сам збожеволіє, ніж дозволить збожеволіти своїй матері. Можливо, те саме відбувається між ним і терапевтом. У їхньому симбіотичному союзі кожен може звести іншого з розуму. Коли один божевільний — інший нормальний. Божевільний пацієнт перебуває у психіатричній лікарні, а його нормальна мати править світом.


Один із моїх колег лікував пацієнта із шизофренією, матір якого обрали «матір’ю року» у великому місті на Східному узбережжі.

Замкнені у своїх взаєминах, ми з пацієнтом по черзі займаємо позицію влади. Але, на відміну від його матері, я не боюся божевілля. Я прагну його!

Отже, ми тісно пов’язані одне з одним: я був нормальним, а він — ненормальним, а потім я свідомо перевертаю ситуацію й стаю божевільним — тоді він змушений стати нормальним.


Якщо ця парадигма правильна, можна сказати, що саме в цей момент у нас з’являється можливість любити одне одного.

Тоді кожен із нас матиме рівну владу, кожен буде вільним бути нормальним або божевільним у наших взаєминах.


Я припускаю, що для одужання пацієнту необхідна можливість спочатку бути своїм божевільним «Я», а потім — своїм здоровим «Я», дедалі менше залучаючи до цього процесу інших людей.

Тоді можна сподіватися, що система розшириться, охопить інших людей і стане здоровою.


Карл Вітакер.

«Опівнічні роздуми сімейного терапевта».

 
 
 

Коментарі


bottom of page