У КРАЇНІ ВТРАЧЕНОГО ЧАСУ

Оновлено: 18 жовт.

Пам’ятаю лекцію з фармакології в медичному училищі. Коли мова зайшла про групу лікарських препаратів, що впливають на психіку, викладач із захопленням розповідав про аміназин як про найбільше досягнення фармакології для психіатрії.
Імовірно, так воно й було. Просто лише тепер я зіставляю факти: аміназин увійшов у медичну практику як антипсихотичний препарат у 50-х роках минулого століття. А захоплення мого викладача припадає на кінець 70-х.
Ще мене вразила розповідь колеги, яка наприкінці 90-х побувала на міжнародному конгресі чи конференції у Відні, де окремі напрями психотерапії представляли як терапевти, так і їхні клієнти (пацієнти), яких неможливо було відрізнити одне від одного.
Та, схоже, ніхто до цього й не прагнув.
І ось такий розрив у часі, а можливо, й більший, спостерігається в усьому, що стосується не лише ліків, лікування, діагностики та психотерапії.
Я взагалі не фахівчиня в галузі психіатрії, але мене зачіпає й лякає впевненість у правильності обраного нами шляху на радянському та пострадянському просторі за такого разючого відриву від світової культури.
У цьому випадку — медичної, але те саме можна сказати й про інші сфери.
Просто днями перечитала роман «Прощавай, Зелена Пряжко!». Ось уривок, який хочеться навести повністю.
Діалог між молодим лікарем психіатричного відділення на ім’я Віталій та його гостем Асаф’євим.
— Ви кажете: спадковість. Але ж відіграють роль і комплекси, і психічні травми в дитинстві.
Це, звісно, Асаф’єв; відомий ерудит, потроху знає про все.
— До вас долинули відгомони фрейдизму, Іване Опанасовичу.
— А ви вважаєте, що фрейдизм — це погано?
— Так, вважаю, що дуже погано. Розумієте, до того як Кох показав усім у пробірці паличку, про природу туберкульозу можна було сперечатися. Ми перебуваємо в докохівському становищі, тому кожен може вигадувати все, що завгодно. Це питання світогляду. Я переконаний матеріаліст і впевнений, що наші хвороби спричиняє цілком матеріальна причина: дефект у хромосомі, вірус, що завгодно! Але неодмінно щось матеріальне!
Певною мірою мене підтримує, наприклад, те, що ЛСД — чули про таку? — викликає симптоми, дуже схожі на ті, які ми спостерігаємо в наших хворих. Отже, цілком природно припустити, що цей невідомий нам дефект або вірус виробляє в організмі отруту, яка діє на мозок так само, як прийнята ЛСД, тобто прийнятий... ЛСД — це кислота, і викликає наші симптоми.
І однотипність, стандартність симптомів наших хворих свідчить про те саме — про грубу хімію. Якщо це так, то настане й у нас ера нашого Коха, і ми навчимося виліковувати, і психоз перестане бути найбільшим нещастям!
Я ж вам казав, наші хворі — дуже нещасні люди, їх дуже шкода… Адже зараз юні дівчата практично не помирають від туберкульозу, а яким лихом він був років сто тому!
Натомість усі ці комплекси й психотравми, які потрібно лікувати не ліками, а психоаналізом, жодної надії не дають. Якщо Фрейд має рацію, психіатрія так назавжди й залишиться шарлатанством.
Є такий романчик Фіцджеральда — «Ніч лагідна»; там дівчину зґвалтував власний батько, і через це вона згодом захворіла на шизофренію.
— Але Фіцджеральд — прекрасний письменник, — сказав Асаф’єв навіть трохи злякано: «сам Фіцджеральд!».
— На мою думку, дуже поганий письменник: неврастенік і заздрить мільйонерам. А ця його «Ніч лагідна» — просто відразлива.
— Але ж вони дружили з Гемінґвеєм! — вигукнула Асаф’єва. — Разом були в Парижі.
— Я міг би вам сказати, що талант — річ незаразна, і можна все життя товаришувати з генієм, але так і не підхопити від нього навіть крихти таланту. Та краще вже і я зізнаюся вам у святотатстві: на мою думку, і Гемінґвей — поганий письменник.
Він, звісно, талант, але з якоюсь прикрою вадою. Ця його постійна гіпертрофована мужність: то полювання в Африці на крокодилів, то в океані на рибу-меч, його захоплення коридою — одного цього достатньо, щоб позбавити доброго імені.
Безперервне бажання випробовувати себе, щось доводити собі та іншим — у психіатрії це називають гіперкомпенсацією.
Знаєте, у Чапека є оповідання про Дон Жуана, який зізнається на сповіді, що жодного разу не згрішив проти сьомої заповіді — тієї, де йдеться про дружину ближнього, якщо я не переплутав номери, — він лише несамовито переслідував жінок, домагався їхньої покірності й відступав в останню мить, бо природа обділила його в цьому сенсі.
Я не підозрюю Гемінґвея в подібному нещасті, це просто паралель. Він усе життя так само гарячково демонстрував мужність.
— Ну знаєте! Ну знаєте… — Якби Віталій сказав щось нешанобливе про неї саму, Асаф’єва перенесла б це легше.
Віталія завжди цікавив цей тип людей, безкорисливо закоханих у всіх знаменитостей.
А Буяновський розреготався:
— Оце так утер носа, оце так утер! Ай та молодець!
— Але все-таки повернімося до Фрейда, — сказав Асаф’єв. — У нас його заперечували разом із генетикою та кібернетикою — хіба це не наштовхує вас на роздуми?
— Отож-бо й воно: багато хто його й полюбив за законом забороненого плоду. А вважати кожен заборонений плід солодким — це для дурнів. Потрібно кожен плід оцінювати окремо, незалежно від того, заборонений він чи ні.
Генетика з кібернетикою — матеріалістичні науки, а фрейдизм — навіть не серйозний ідеалізм, а шарлатанство.
До речі, у нас зараз ідеалізмом теж багато хто бавиться за тим самим законом забороненого плоду.
А вже фрейдизм у цьому сенсі зовсім неперевершений — для дурнів: тут тобі й секс, і пригнічена ненависть до батька, і кровозмішувальна любов до матері — надзвичайно солодкий плід!
Переконання, подібні до цього, і загальмували розвиток нашої психіатрії на довгі роки.
І це, звісно, не кажучи вже про те, що в радянську епоху психіатрія мала й власні політичні завдання, якщо згадати хоча б В. Новодворську.




Коментарі