"СОНЯШНІ" ОПІКИ

Була в мене колись одна вельми освічена клієнтка. У цьому конкретному випадку, будучи сімейною лікаркою, вона, наприклад, досить добре розумілася на питаннях домашнього насильства. Чимало читала, слухала сімейні історії, бачила зсередини різні родини, неодноразово працювала з наслідками, так би мовити.

А у власній життєвій історії на момент нашого знайомства вона вже не перший рік перебувала в пошуках супутника життя.

І ось він знайшовся. Почали жити разом.

Приблизно через пів року — вісім місяців молода жінка прийшла на консультацію.

«Хороший, — каже, — чоловік. Турботливий: відвезе на роботу й забере, не жадібний, і подарунки дарує, і квіти, і для дому всіляке купує, на відпочинок возить — на річку, до лісу, компанію підтримає, коли подруги завітають.

Загалом я дуже задоволена. Але є такі моменти…»

Тут вона завагалася, почала говорити повільно, з паузами, пильно дивлячись на мене:

«Дуже не любить, коли я затримуюся на роботі. Каже, що робочий час — для роботи, а неробочий — для сім’ї. Сміється: “Ти, мабуть, не надто хороший працівник, якщо не встигаєш усе зробити в робочий час”.

А я ж, — продовжує клієнтка, — начебто розумію, що справа не в цьому. Що норми прийому пацієнтів у нас суттєво порушені, що нас неймовірно перевантажили паперовою роботою, що я не працюю як автомат із надання медичної допомоги. Ось і наслідки — історії хвороб, виписки, усе це пишу вже після прийому, тому й затримуюся.

Але десь закрався черв’ячок сумніву: може, він і має рацію?

Та й мама завжди називала мене “копухою”.

Спробувала йти з роботи вчасно, а частину документації брати із собою. Так, між іншим, щось і напишу.

Закінчилося тим, що одного разу він згріб усе зі столу й поніс до смітника. Ледве відібрала, злякалася — це ж документи.

Посварилися. Потім довго розмовляли, начебто він усе зрозумів. І особливості моєї роботи, і особливості мого характеру.

Я розслабилася.

А тут почалася інша історія.

Адже я багато років була самотньою, у мене є подруги. Я звикла гуляти з ними та їхніми дітьми в парку, вони заходили до мене в гості.

Не можна сказати, що це шкодило нашим стосункам. Переважно ми спілкувалися, коли мого чоловіка не було вдома.

Але тут почалося щось дивне: якщо я спілкувалася з подругами за його відсутності — він сердився, якщо коли він був удома — знову злився.

Взагалі каже:

“Дуже вже часто. Навіщо так багато? У тебе ж є я. Мені все розповідай. Що, у тебе є від мене секрети?”

І знову я почала сумніватися: може, він і має рацію?

Адже я раніше не жила сімейним життям. Можливо, саме так і живуть у сім’ях — поспішають додому, і все життя зосереджене вдома.

Загалом усе знову розвивалося за наростальною. І хоч як я намагалася підлаштуватися, роздратування чоловіка лише посилювалося.

І знову все закінчилося скандалом, потім примиренням, подарунком і запевненнями, що все це “заради того, щоб нам було краще”».

Потім клієнтка розповіла про схожу історію, пов’язану з витрачанням грошей. Виявилося, що в неї неправильно розставлені пріоритети.

Потім була історія з відвідуванням батьків.

Згодом критиці та утискам піддалося її хобі.

Потім — література, яку вона читала.

А потім усе знову повернулося до роботи.

Я поцікавилася, з якою метою вона все це розповідає.

«Розумієте, — сказала вона, — я думаю, чи мені здається, чи ні, але ось ця ситуація, що постійно повторюється: контроль, критика, роздратування, мої сумніви, намагання відповідати його вимогам, постійне напруження, потім спалахи гніву з обох боків, скандал, примирення, раптове взаєморозуміння, знову хороші стосунки, подарунки, ніжність, а потім знову “мої помилки” і його контроль. І так по колу. Змінюються лише теми, а сценарій залишається незмінним.

Це… це не…»

Вона все ніяк не наважувалася назвати це.

«Одного разу я побачила плакат, на якому був зображений… Не пам’ятаю точної назви… Цикл насильства, здається?»

Я підтвердила:

«Так, є такі плакати — “Цикл домашнього насильства”».

Клієнтка одразу схаменулася:

«Ви не подумайте, він мене й пальцем не зачепив. Але ось усе інше… Як ви вважаєте, схоже?»

Я знову з нею погодилася.

Вона розплакалася й із досадою сказала:

«Ну ось, я так і думала. Так не хотілося це визнавати… Просто вже втомилася…»

Посиділа, помовчала.

«А так він хороший. Мені подобається. З почуттям гумору. Такий вигадник, із ним мені весело живеться. Коли немає ось цього всього.

А може, якщо він до вас прийде, то зрозуміє, захоче змінитися? Можна, він прийде?»

Він прийшов.

Уже сам початок зустрічі був показовим. Хоча ні, навіть ще до зустрічі стало цікаво.

Домовилися на п’яту. Я до пів на п’яту була на нараді. Він пише, що затримається, запитує, чи можу я почекати. Я погоджуюся на 15–20 хвилин.

Він повідомляє, що може потім, після зустрічі, відвезти мене додому машиною, і таким чином я не втрачу часу. Я не відповідаю, але, звісно, сама для себе вирішую відмовитися.

Тут з’ясовується, що нарада може затягнутися, і я, своєю чергою, пишу, що ці 15 хвилин можуть знадобитися й мені. Нехай зачекає, поки я підійду, якщо приїде вчасно.

Одразу відповідь: «То давайте я вас заберу й підвезу».

І ось справді, з одного боку, це так природно й зручно, але з іншого — я виразно відчуваю, що така інтенсивна турбота загрожує мені, моїм кордонам.

Одразу згадалася розповідь клієнтки, її розгубленість через такий швидкий перехід від турботи про неї до порушення її прав.

Відмовляюся, йду пішки, встигаю вчасно.

Розмовляємо. Досить відкрито, відверто, тим паче що клієнт уже поговорив зі своєю жінкою, тобто трохи обізнаний із ситуацією.

Так, він усвідомлює проблему. У попередніх стосунках було схоже, тільки гірше. Кілька разів підіймав руку на свою партнерку.

«Так, — каже, — робота в мене нервова, з людьми, багато напруження, а тут ще й удома».

Поступово з’ясувалося, що така модель поведінки знайома клієнту з дитинства: батько пив, бив свою дружину, його матір, потім вони мирилися й знову сварилися.

Якось без особливих зусиль із мого боку чоловік визнав, що періодично потребує скидання напруження, що вважає такі «безпечні» конфліктні ситуації корисними й що змінювати, мабуть, нічого не хоче.

«Знайду жінку, для якої це буде нормально. Адже я і господар хороший, і не п’ю, і вже не б’ю… Шкода, ця мені дуже подобається, — зітхнув. — Ну, та, мабуть, нічого не вдієш, доведеться розлучатися».

На цьому, як з’ясувалося згодом, їхні стосунки й закінчилися.

У цій історії мене зачепило кілька моментів.

Гіркота від того, наскільки складно, навіть бачачи й розуміючи реальність, визнати факт насильства, особливо якщо воно проявляється не так очевидно, як фізичне.

Наскільки складно розпізнати насильство, коли водночас присутня й турбота.

Згадалася фраза з книги Робін Норвуд:

«Допомога — сонячний бік контролю».

І справді, опіки від такого «сонця» стають помітними не одразу, їх важко й неприємно виявляти.

Чоловік же викликав у мене змішані почуття — повагу за те, що визнав свою відповідальність за те, що відбувалося, і водночас здивування та навіть якийсь страх через його переконаність у тому, що знайдеться партнерка, яка терпітиме такий його спосіб, так би мовити, гармонізувати свій емоційний стан.

А ще мене зворушило те, що партнери не стали витрачати роки на обман і самообман. Можливо, цінували час, можливо, себе, а можливо, власні інтереси, що, зрештою, теж про ставлення до себе.

Персонажі моєї розповіді — збірні образи, і, як то кажуть, «будь-які збіги з реальними людьми, живими чи померлими, є випадковими».

Ірина Сарженко